Українська електронна енциклопедія освіти

Версія за 16:03, 31 липня 2024

Соколянський Іван Панасович

Соколянський Іван Опанасович - (іноз. Sokolianskyi Ivan) - український вчений-педагог, фахівець з проблем спеціальної педагогіки, педолог, психоневролог, засновник української тифлосурдопедагогіки, організатор освіти й науки, один із організаторів науково-дослідних інститутів педагогіки і дефектології в УРСР.

Соколянський Іван Опанасович

Ім’я особи	Соколянський Іван Опанасович (іноз. Sokolianskyi Ivan)
Інші прізвища
Роки життя	25.03.1889 - 27.11.1960
Науковий ступінь
Вчене звання	професор
Напрями діяльності
Наукова школа
Місце народження	станиця Дінська, Кубань, росія
Місце смерті	Москва
Поховання	Новодівичий цвинтар
Alma mater
Magnum opus
Відзнаки
Вебсайт

Життєпис

Соколянський Іван Панасович народився 25 березня 1889 р. в станиці Дінській Краснодарського краю (тепер районний центр) в українській козачій родині.

Освіта

Початкову освіту здобув у станиці, а педагогічну – в Кубанській учительській семінарії. Протягом 1908–1913 рр. навчався в Санкт-Петербурзькому психоневрологічному інституті на педагогічному відділенні природничо-історичного факультету.

Його вчителями були відомі вчені Павлов П. І., Бехтерев В. М., Нечаев О. П., які визначили психофізіологічні орієнтації подальшої педагогічної і наукової діяльності Івана Панасовича.

Діяльність

Педагогічна діяльність

Ще студентом Іван Панасович зацікавився питаннями дефектології, тому що ця галузь педагогіки стояла на природничо-наукових засадах вирішення проблем навчання і виховання дітей. У цьому напрямі він і почав свою педагогічну діяльність: навчаючись в інституті, став викладачем Олександрівського (нині м. Запоріжжя) училища для глухонімих.

Згодом працював учителем у школі-санаторії м. Євпаторії.

Був небайдужим до проблем розвитку національної школи, навчання дітей з фізичними вадами рідною мовою. До Всеросійського з’їзду діячів виховання, навчання та захисту глухонімих дітей (1910) підготував доповідь «Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові», яка не була зачитана на засіданнях, але в 1911 р. її опублікував український педагогічний журнал «Світло».

З початком Першої світової війни Соколянський І. П., незважаючи на повну глухоту правого вуха, був мобілізований на військову службу, яку відбував на Кавказі. У серпні 1918 р. повернувся в Олександрівське училище, але пропрацював там недовго.

У 1919 р. організував школу для глухих дітей в Умані, згодом був завідувачем Уманської наросвіти.

Брав участь у розбудові нової системи освіти.

У 1920–1921 рр. очолював Київське управління вищих навчальних закладів.

з 1921 р. очолює Науково-методичний комітет управління соціального виховання Наркомосу УСРР, обирається членом Центрального бюро дитячого комуністичного руху при ЦК ЛКСМУ.

Наукова діяльність

На початку 20-х років Іван Панасович зосереджує свою увагу на загальних проблемах педагогіки, розробляє її теоретико-методологічне обгрунтування. Він вирішує проблеми згідно з загальним спрямуванням тогочасної науки – на основі рефлексології та педології. Методологічною основою його праць виступає природничо-наукова концепція розвитку педагогічної науки.

Соколянський І. П. вважає, що складний процес розвитку особистості зумовлений єдністю біологічних та соціальних чинників. Ця єдність у нього не виступає як механічне, статичне поєднання спадкових факторів і факторів середовища, а є складною, диференційованою, динамічною системою, що характеризує як окремі психічні функції, так і різні етапи вікового розвитку дитини.

Іван Панасович був представником соціогенетичного напряму Харківської школи педології. Відштовхуючись від фізіологічного вчення Павлова І. П., він писав: «Я вважаю, що праці славетного фізіолога академіка Павлова настановлюють нову добу в наших знаннях природи людського організму. Між тими поглядами, які ми виробляємо на педагогічний процес на засадах умовних рефлексів, і старим (традиційним) нічого спільного немає й бути не може».

Тому процес мислення у дитини розглядав як функцію нервової системи, що приводиться в рух за допомогою умовних рефлексів. Визначений у такий спосіб процес формування дитини сприймався як соціогенетичний: оскільки мислення – це умовний рефлекс, спровокований середовищем, то необхідно насамперед звернутися до вдосконалення останнього, щоб саме середовище поліпшувало й піднімало на вищий щабель процес мислення людини, яке все ж залишається властивістю організму й певною мірою генетично успадковується людиною.

Наукові погляди Соколянського І. П. впродовж його діяльності поступово змінювалися, в основному під впливом ідеологічних та політичних чинників. Так, до 1917 р. він, як і всі представники експериментальної психології, займав суто біогенетичні позиції.

На початку 20-х, став вважати, що розвиток складних психічних процесів – увага, запам’ятовування, мислення, загалом уся поведінка – значно більшою мірою залежить від середовища, що оточує її (від умов виховання і навчання, ідеології, соціально-культурних умов життя, рівня спілкування, форм і засобів діяльності), ніж від спадковості. Він розглядав середовище не лише як умову, а і як основне джерело розвитку дитини.

Соколянський І. П., як і всі педологи того часу, розглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) й різко негативно ставився до визначення її як науки про навчання й виховання дітей. Яскравий виразник та ідеолог Харківської школи педології, він на прикладі дітей з особливими потребами (сліпоглухонімих, сліпих та глухих) доводив необхідність застосування ланцюгової методики діяльності мозку Павлова І. П. у їх навчанні.

Виховання Іван Панасович розглядав у контексті формування в дітей класової поведінки. Загальнопедагогічний процес як процес організації обумовлених форм поведінки, за Соколянським І. П., містив:

- виховання основних, або «вихідних», звичок;

- виховання спеціальних звичок;

- виховання соціальних звичок.

Соколянський І. П. зосередив увагу на педологічному вивченні питань дитячого руху, соціального виховання, дитячої дисципліни. Він був переконаний, що «все, чим обслуговує себе людина, все, чим прислуговується людина іншим людям, словом, усе, завдяки чому людина виживає й удосконалюється, — все це вона не унащаднює, а набуває в соціальному оточенні». Тому пропонував не вживати термінів «інстинкт», «безумовний рефлекс», а говорити «основні біологічні вияви організму» (сон, живлення, дефекація, множення).

Отже, Іван Панасович, як й інші педологи, поділяв психіку на окремі їх елементи, зіставляв їх, вивчав реакцію на ті чи інші подразники, відчуття, досліджував феномени потреб, асоціацій, уваги, інших дитячих почуттів і на основі цих порівнянь намагався сформулювати загальну педагогічну теорію. Структуроформуючою основою розвитку особистості у нього виступає соціальне середовище.

Іншим важливим напрямом науково-педагогічної діяльності Соколянського І. П. стало обгрунтування дитячого руху, що в теоретико-методичному плані вирішувалось у концепції науки про поведінку.

Науково-експертна діяльність

У 1910 р. разом з Григорієм Шестюком заснувала й редагувала педагогічний журнал «Світло». Протягом 1910-1914 рр. у цьому виданні надрукувано понад 100 статей, розвідок та рецензій Русової С. Ф. Статтями «Дитячий сад на національнім ґрунті» та «Націоналізація дошкільного виховання» започатковується відомий цикл її фундаментальних праць із дошкільної педагогіки. У статтях «Ідейні підвалини школи» та «Нова школа», педагогиня почала розробляти свою концепцію шкільного навчання.

Аналіз публікацій Софії Федорівни у «Світлі» демонструє широке коло її інтересів: від історії педагогіки (статті про Драгоманова М. П., Лесгафта П. Ф., Руссо Ж.–Ж., розвідки з історії просвітнього руху в Україні) до опису педагогічного життя за кордоном (оповіді про початкові школи в Бельгії, дитячі літні колонії у Франції, республіку молоді в Америці).

Русова С. Ф. виступила одним із фундаторів та членів редакційної колегії часопису «Вільна українська школа» (1917–1920 рр.), що став віддзеркаленням визвольних змагань українського народу в галузі освіти. На його сторінках висвітлювались шляхи реформування шкільної системи в Україні, документи уряду та керівних освітніх установ, наукові підходи та практичний досвід, здійснювався аналіз класичної педагогічної спадщини та новітніх течій у сучасній зарубіжній педагогіці (педагогічні погляди Коменського А. Я., Руссо Ж. Ж., Кершенштейнера Г. , Дьюї Дж. та ін.).

Міжнародне співробітництво

Опинившись в еміграції, Русова бере найактивнішу участь у житті українського народу, зокрема у відкритті Українського Високого Педагогічного Інституту імені Драгоманова у Празі, що відбулося 1923 р. за стрияння Українського Громадського Комітету.

Політична, громадська та волонтерська діяльність

Українська делегація на Міжнародному Жіночому Конгресі у Римі 1923 р.

У 1902 р. Русови оселяються у Санкт-Петербурзі. Тут Софія Федорівна безпосереднім учасником активізації громадського руху; спричиненого подіями 1905–1906 рр. Зокрема, разом із Чарнолуським В. І., Чеховим М. В., Фальборком Г. А. та іншими російськими прогресивними освітніми діячами бере участь у створенні Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, входить до складу його Центрального бюро, а також очолює національну комісію цієї громадської організації.

Намагаючись якнайширше залучити до Всеросійської спілки педагогів з України, Русова висвітлює її діяльність у національний пресі, зокрема у часописах «Громадська думка» та «Украинский вестник». Наприклад, у травні 1906 р. на шпальтах першої української щоденної політичної, економічної і літературної газети «Громадська думка», що виходила в Києві, з’явилася стаття Софії Федорівни «До вчительської української спілки у Петербурзі» про наміри національної комісії Всеросійської спілки скликати у червні того ж року конференцію національних учительських організацій. Авторка закликала українських учителів створити свою спілку, сформулювати власні вимоги щодо націоналізації школи та надіслати на конференцію до Санкт-Петербурга делегатів для їх оприлюднення.

Завдяки ініціативі Русової С. Ф. під керівництвом Грінченка Б. Д. в умовах відсутності рівномовної школи було вперше здійснено спробу об’єднати в загальну спілку тих освітян Наддніпрянщини, котрі вболівали за розвиток національної культури та освіти українського народу. Її делегати Черкасенко С. Ф. та Крупський М. І. з успіхом виступили на конференції представників національних учительських організацій (4-5 червня 1906 р., Санкт-Петербург), а потім взяли участь у роботі Третього з’їзду Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, що відбувся 7–10 червня 1906 р. у фінському містечку Юстілля.

8 квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі Русову С. Ф. обирають від просвітницьких організацій Києва членом загальноукраїнського представницького громадсько-політичного органу Української Центральної Ради. Водночас на запрошення Стешенка І. М. - генерального секретаря освіти першого українського уряду - Софія Федорівна очолює департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства) освіти. Крім того, виступає як організатор та керівник Всеукраїнської учительської спілки, входить до редакційної колегії журналу «Вільна українська школа», разом із Сірим Ю. П., Чепігою Я. Ф. та Черкасенком С. Ф. започатковує видавництво «Українська школа», викладає в кількох навчальних закладах та ін.

Русову С. Ф. завжди хвилювало жіноче питання. З молодих літ вона обстоювала ідею про важливу роль жінки в загальнокультурному житті країни та підготувала книгу про визначних українських жінок. Вона постійно проводила активну роботу серед жінок, залучаючи їх до громадських справ. У період існування Української Народної Республіки, Русова С. активно включається в роботу Української жіночої національної ради, а згодом - обирається її головою. Головною метою Ради було об’єднання всіх жіночих організацій в Україні і їх зв’язок з закордонними організаціями, утвердження авторитету і визнання України в світі. В еміграції жіноча Українська Рада продовжила свою діяльність, а Русова С. Ф. керувала роботою цієї організації до кінця свого життя. Як представниця України вона брала участь у всесвітніх жіночих конгресах в Гаазі, Женеві, Відні, Копенгагені.

Як громадсько-політичний діяч, Русова брала активну участь в житті українських демократичних організацій, що протистояли російському царизму.

Інформаційна діяльність та зв’язки з громадськістю

У долі багатьох вигнанців з України велику роль відіграв притулок для дітей українців-емігрантів, у створенні якого в 1924–1925 рр. найактивнішу участь взяла Русова С. Ф. і який вона очолювала впродовж п’яти років. Як свідчить опублікований у пресі звіт Софії Федорівни про діяльність цієї установи, метою її створення було не лише врятувати дітей від фізичного вимирання, а й допомогти їм у чужому оточенні не забути рідну мову, зберегти національну ідентичність, дати поняття про далеку Батьківіщину, якої більшість із них уже не знала.

Пізніше Софія Федорівна консультувала педагогів Української народної школи, яку було відкрито в 1936 р. при цьому дитячому притулку, а також як опікунка всіляко допомагала роботі Української реальної гімназії.

Здобутки та нагальні проблеми української педагогіки неодноразово були темами виступів Русової на різних міжнародних форумах, серед яких були, зокрема, педагогічні конгреси у Римі (1923) та Женеві (1929), з’їзд „Через школу – до миру” в Празі (1927) та ін.

Зв’язок з Україною (для іноземних діячів)

Основні праці

Русова С. Ф. входила до штату численних українських та російських наукових й популярних журналів, була авторкою праць з питань дошкільного виховання, історії педагогіки, літератури і мистецтва, статей про творчість Шевченка Т. Г., Сковороди Г. С., Тагора Р., хронік педагогічного життя в Україні та за кордоном. Відсто.вала право українського народу на навчання рідною мовою.

Найважливіші праці Русової С. Ф.:

Український буквар (1906), Початкова географія (1911), Методика початкової географії (1918), Дошкільне виховання (1918), Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл (1918), Методика колективного читання (1918), Єдина діяльна (трудова) школа (1923), Теорія і практика дошкільного виховання (1924), Дидактика (1925, 1930), Сучасні течії в новій педагогіці (1932), Роль жінки в дошкільному вихованні (1934), Дещо про дефективних дітей (1935), Мої спомини (1937), Моральні завдання сучасної школи (1938), підручники з географії і французької мови та ін.

Праці Русової С. Ф. з фонду ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського

Русова С. Ф. Мемуари. Щоденник. – К., 2004 р.
Русова С. Ф. Наші визначні жінки. – Вінніпег, Канада, 1945 р.
Русова С. Ф. Нова школа. – К., 1917 р.
Русова С. Ф. В дитячому садку. – Полтава, 1919 р.
Русова С. Ф. Дошкільне виховання. – Катеринослав, 1918 р.
Русова С. Ф. Український букварь. – С.-Петербург, 1906 р.

Досягнення

Визнання

Вшановуючи внесок Русової у розвиток педагогічної науки та її роль у створенні національної системи освіти, 2005 р. Міністерство освіти і науки України запровадило нагрудний знак «Софія Русова». Ним нагороджують наукових, науково-педагогічних і педагогічних працівників та працівниць за значні особисті успіхи у галузі дошкільної та позашкільної освіти.

18 лютого 2016 р. Національний банк України ввів до обігу ювілейну монету, присвячену 160-річчю від дня народження Софії Русової.

Нагороди

Родинні зв’язки

Дружина Тумалевич Діта Олександрівна.

Додаткові відомості

Фотогалерея

Русова С. Ф., 70-ті роки ХІХ ст.
Русова С. Ф., 30-ті роки ХХ ст.
Русова С. Ф., 80-ті роки ХІХ ст.
Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст.
Русов О. О. (чоловік Русової С. Ф.)
Маєток Ліндфорсів в Олешні, 1906 р. ХХ ст.
Місце поховання Русової С. Ф. та її онука на Ольшанському цвинтарі у Празі (Чехія)

Відеоматеріали

Цікаві факти і висловлювання

Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо. (Русова С. Ф.)
Нація народжується біля дитячої колиски, тільки на рідному ґрунті. (Русова С. Ф.)
Бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. (Русова С. Ф.)
Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні. (Русова С. Ф.)
Національне виховання – не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу. (Русова С. Ф.)
Українська самосвідомість – відчуття задоволення, гордості за приналежність особистості до своєї нації, до своєї держави. (Русова С. Ф.)
Національна самосвідомість формується в сім’ї та школі, коли вони спілкуються рідною мовою, співають і слухають рідні пісні, слухають рідну музику, музику своїх композиторів, свого народу, дотримуються своїх обрядів і традицій. (Русова С. Ф.)
Велике значення в національному вихованні має обряд відзначення народних свят. (Русова С. Ф.)
В Україні повинна бути своя національна школа, на своїй державній рідній мові. (Русова С. Ф.)

Довідка

Русова Софія Федорівна (іноз. Rusova Sofiia) - видатний український педагог, громадсько-освітня діячка, письменниця, літературознавиця, теоретик і практик у галузі суспільного дошкільного виховання кінця ХІХ – початку ХХ ст., одна з організаторів жіночого руху, доктор наук.
Місце народження - Олешня, Городнянський повіт, Чернігівська губернія, Україна (18.02.1856 - 05.02.1940).
Місце навчання - Фундуклеївська гімназія.
Місце роботи - Київ, Одеса, Кам'янець-Подільський, Україна, Прага, Чехія.
Напрями діяльності - освіта.
Найвизначніші праці - "Український буквар".
Основні нагороди - нагрудний знак Софія Русова.
Науковий напрям - дошкільна освіта.

Пов’язані статті УЕЕО

нагрудний знак «Софія Русова»., Грінченко Б. Д., "Кобзар"

Джерела

Антонець Н. Б. Русова Софія Федорівна. Українська педагогіка в персоналіях: навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл.: у 2 -х кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. Київ: Либідь, 2005. Кн. 2. С. 136–145.
Джус О. В. Життя і творчість Софії Федорівни Русової (1856-1940): наук.-метод. посіб. Івано-Франківськ: НАІР. 2016. 216 с.
Джус О. В. Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції. Івано-Франківськ, 2002. 260 с.
Коваленко Є. І., Пінчук І. М. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової / за ред. Є. І. Коваленко. Ніжин: НДПІ, 1998. 214 с.
Педагогічна спадщина Софії Русової в контексті сучасності: Матеріали Всеукр. наук.-практ. інтернет-конф., м. Ніжин, 24–26 берез. 2016 р. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2016. 150 с.
Русова Софія Федорівна (1856-1940): відомий український педагог, громадський діяч, організатор жіночого руху. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХIХ- ХХст.): хрестоматія / упоряд.: Л. Д. Березівська та ін. Київ: Наук. світ, 2003. С. 137–153.

Автор

Антонець Н. Б.

Оприлюднено: 20.06.2024

Останні зміни: 04.07.2024

Модератор: Lytovchenko