Духнович Олександр Васильович

Духнович Олександр Васильович

Духнович Олександр Васильович - (іноз. Dukhnovych Oleksandr) - український педагог, літератор, історик, богослов, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч Закарпаття, організатор народного шкільництва.

Духнович Олександр Васильович
Ім’я особи	Духнович Олександр Васильович (іноз. Dukhnovych Oleksandr)
Інші прізвища
Роки життя	24.04.1803 - 30.03.1865
Науковий ступінь
Вчене звання
Напрями діяльності	педагог, літератор, історик, богослов, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч
Наукова школа	народна освіта
Місце народження	Тополя, Пряшівщина, Словаччина
Місце смерті	Пряшів
Поховання	Пряшів
Alma mater	Ужгородська богословська семінарія
Magnum opus
Відзнаки
Вебсайт	dnpb.gov.ua/ua/informatsiyno-bibliohrafichni-resursy/vydatni-pedahohy/dukhnovych-o-v/biohrafiya/

Життєпис

Народився Духнович Олександр Васильович 24 квітня 1803 р. у верховинському селі Тополя (тепер Гуменського округу в Словаччині) в родині незаможного священика.

Батьками його були греко-католицький священник Василь Дмитрович Духнович і Марія Іванівна, до шлюбу Гербер.

Батько, Василь Духнович, виховував дітей своїх у національному дусі, формував у них повагу до всього рідного, українського.

Освіта

Початкову освіту Олександр здобув удома, спершу за «Букварем», а потім за «Апостолом» і «Псалтирем». На його виховання справили вплив брат матері Дмитро Герберій – священик у Старині та дід Іван Герберій – священик у Клокочові. Там же хлопчик відвідував сільську школу.

У 1813 р. батько відвіз сина до Ужгорода, де Олександр закінчив народну школу, а згодом гімназію, в якій навчання велося тільки угорською і латинською мовами.

З 1821-1823 рр. навчання в останніх, вищих класах гімназії.

Упродовж 1823–1827 рр. Духнович Олександр навчався в Ужгородській богословській семінарії.

Після завершення навчання був посвячений за целібатом (неодруженим) у священики і, як одного з найкращих учнів, його призначили на роботу архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві (тепер Словаччина).

Діяльність

Педагогічна діяльність

На запрошення віце-жупана Ужгородської жупи Степана Петровая став вихователем його семирічного сина. З посади домашнього вчителя (1830 р.) і почалася педагогічна діяльність Духновича Олександра Васильовича.

Наукова діяльність

Світогляд просвітника формувався під впливом неприйняття будь-якого насильства; натомість він вітав демократичні ідеї відродження і єдності слов’янських народів, а також ідеї античної педагогіки.

Творчість Духновича Олександра Васильовича охоплює різні галузі: літературознавство, мовознавство, педагогіку, історію і філософію, взаємовплив слов’янських культур. І хоча вся творча спадщина Духновича має просвітньо-педагогічний характер, найціннішим є його педагогічний доробок.

Найбільш цілісно концепція розвитку освіти в краї представлена в його підручнику «Народная педагогія вЪ пользу училищЪ и учителей сельскихъ», що вийшов друком у Львові в 1857 р.

У тому ж році виходить стаття Ушинського К. Д. «Про народність у громадському вихованні». Аналіз цих двох праць дає підстави стверджувати, що їхні автори обстоювали спільні ідеї народності у вихованні та необхідності побудови виховально-навчального процесу на засадах народної педагогіки, а це свідчить про єдність у розвитку українського шкільництва.

Духнович на Закарпатті, а Ушинський – у Великій Україні розробили основи родинного, морального, трудового, естетичного і фізичного виховання. Духнович Олександр Васильович першим на Закарпатті ввів термін «народна педагогіка».

Народність для нього – один з основних мотивів творчості. Народність школи, на його думку, полягає в демократизації освіти, тобто у створенні школи з рідною мовою викладання та національним змістом освіти. Просвітник чітко розмежовував поняття освіченості й вихованості. Якщо знання людини не підкріплені вихованістю, то вона здатна завдати шкоди суспільству. Вихованню відводиться вирішальна роль у формуванні особистості: «Щастие или нещастие человека зависит много раз от рождения, но более от нравстенного воспитания».

Усе своє життя Духнович Олександр Васильович присвятив боротьбі за самоствердження рідного народу. Він закликав батьків і вчителів прищеплювати молодому поколінню патріотизм: «Учителю также на совісті да будет, чтобы в дітях народолюбіє возбудил і в серця їх засклепил любовь к своей народности, ибо человек без народности подобен есть скитающемуся волку, которому всякій лес отечеством есть, где брашно находит». Педагог гостро засуджував зрадництво, підлабузництво, зневагу до рідної культури. Водночас виступав проти шовінізму, пригноблення одним народом іншого. Закликав любити народ не тому, що він славний, а тому, що рідний.

Основне завдання школи вбачав у формуванні нового покоління «синів народу», а кінцевою метою виховання вважав розвиток людини, яка прагне до людяності й добра, поєднує особисті й суспільні інтереси, ідеалом якої є «человечество, или людскость, человеколюбие…». Моральному вихованню Духнович Олександр Васильович відводив домінанту над іншими видами виховання роль. Ставлячись до моралі як до основи духовності особи, закликав виховувати в дитині гуманізм, почуття власної гідності, працьовитість, дисциплінованість, чесність, порядність, доброзичливість, правдивість, щирість, милосердя. Чиста совість – найбільше багатство людини, оскільки «нечиста совість вбиває… не тільки тіло, а й душу». Даючи настанови вчителеві у справі морального виховання дитини, педагог радить «усиловаться в молодые сердца засклепити страх Божий». У змісті морального виховання вирішальним має бути релігійне.

Розвиток людини великою мірою забезпечує вільна праця. Тому першочергове завдання сім’ї і школи – трудове виховання дітей, що дасть змогу виростити з них справжніх громадян суспільства. Праця – основа людського благополуччя й щастя самого життя: «Зародки віри, надії і любові… формуються у праці». Підготовку дитини до праці Олександр Васильович радив здійснювати й у процесі засвоєння навчальних дисциплін, розкриваючи її велич і красу. Змалку дітей треба навчати якогось ремесла, а також землеробства, овочівництва, садівництва, бджолярства. При школі обов’язково слід закласти сад-город, у якому мають працювати учні разом з учителями. Варто виділити місце для зберігання садово-городнього реманенту. За цих умов діти легше прилучатимуться до праці, а ставши дорослими, зуміють знайти засоби до існування, будуть дбайливішими, зможуть подолати життєві труднощі.

Одним із перших педагог вказав на велику роль фізичного виховання, наголосив на винятковому значенні фізичних вправ, плавання для розвитку людського організму, обґрунтував необхідність уведення фізкультури до навчального плану. Основним засобом естетичного виховання Олександр Васильович вважав народнопісенну творчість. Він виступив з новою на той час ідеєю: запровадити у школі уроки співу, рекомендував поєднувати естетичне й фізичне виховання. Пропонуючи всіх учнів, особливо дівчаток, залучати до вирощування квітів, виходив з того, що це облагороджує почуття. Радив проводи в школах заняття з художнього читання, а також з малярства, різьбярства, вишивання.

Просвітник, зробив помітний внесок у розвиток теорії родинного виховання. Будучи добре ознайомленим з його тогочасним станом, розкривав причини недостатньої результативності виховного процесу, розробляв шляхи розв’язання цієї проблеми. Висловлював цілковито обґрунтовану думку, що ефективність родинного виховання прямо залежить від його спрямованості, зв’язку сім’ї та школи.

Олександр Васильович наголошував на основних критеріях родинного виховання: дитина має народитися від законного шлюбу, оскільки в кожному роді закодовані на генетичному рівні майбутні її задатки; кожен рід має свої усталені віками поняття честі; здорові діти народжуються тільки від здорових батьків – із гнізда сови не виходить соловей, а лише сова; на час вагітності жінці в сім’ї слід створити сприятливі умови, оскільки на цьому етапі мати – біологічна колиска малюка; виховувати дитину треба природним шляхом, дотримуючись санітарно-гігієнічних умов, загартовуючи фізично; їжа має бути простою й здоровою.

Детально зупиняється Духнович Олександр Васильович на вихованні дитини впродовж першого року її життя, тобто на початковому етапі розвитку. Важливо дотримуватись помірності в усьому, особливо в харчуванні. Особливу увагу в цей період необхідно звертати на фізичне загартування, адаптування дитячого організму до навколишнього середовища, кліматичних змін, що сприятиме виробленню імунітету.

На другому етапі розвитку дитини, від 2-х до 7-ми років, активізується її фізичне виховання, яке має відбуватися паралельно з духовним. На цьому етапі в неї формуються певні моральні цінності, вона готується вступити до школи. Кінцевою метою виховання є збереження нації, а єдино можливий шлях досягнення цього – науку і просвітництво.

Вагоме місце у спадщині Духновича Олександра Васильовича належить дидактичним проблемам, серед яких вирізняються такі: диференціація та індивідуалізація навчання; пристосування школи до практичних потреб народу; міжпредметні зв’язки, активізація пізнавальних сил дитини; надання навчанню виховального і розвиваючого характеру; велика увага до повторення й закріплення знань; самоосвіта й самовиховання учнів; поважливе ставлення до особистості вчителя.

Навчання педагог розумів як процес пізнання природи й суспільства. Важливого значення надавав активізації пізнавальної діяльності школярів, закликав працювати над тим, щоб дитина відчувала радість від своїх інтелектуальних зусиль. У «Народній педагогії…» він визначив такі принципи навчання: єдність навчання й виховання, доступність, наочність, усвідомленість, активність, міцність засвоєння матеріалу, самостійність, природовідповідність.

Школу Олександр Васильович розглядав як установу для просвіти народу, яка не просто навчає й виховує молоде покоління, а є показником культурного розвитку нації. Школа сприяє збереженню й передаванню найкращих національних традицій. Боротьбу за соціальне визволення народів Карпатського краю просвітитель ототожнював з боротьбою за рідну школу. Він розробив «Засади…» організації освіти на Закарпатті (1850 р.), на яких слід будувати національне шкільництво. Згідно з цим проектом до системи освіти мають входити: елементарні (народні школи), середні (гімназії, ліцеї, семінарії) і вища школа (університет). Вони можуть бути державними і приватними.

Духнович Олександр Васильович відстоював право кожного, незалежно від соціального стану й віросповідання, на здобуття освіти й вільний вибір школи. Учням надавалося право вільно переходити зі школи одного типу в школу іншого. Навчання треба вести рідною мовою й відповідно до потреб народу. Олександр Васильович висував велику низку вимог до шкільного приміщення: його необхідно будувати в сухій місцевості, воно має бути світлим, просторим, розрахованим на оптимальну кількість дітей. Школу також необхідно забезпечити спеціальними меблями, виділити окремі кабінети для зберігання приладдя, шкільної документації. Шкільне подвір’я слід пристосувати для організації дитячого міжурочного відпочинку.

Рішуче виступав Олександр Васильович проти тілесних покарань, вважаючи, що це принижує гідність людини, особливо коли дівчат карають у присутності хлопців, і навпаки. Він засуджував формальні знання, зубріння, радив учителям розвивати самостійне мислення дітей, навчати їх реалізовувати теоретичні знання на практиці. Одним із ефективних засобів засвоєння дітьми знань вважав емоційність мови вчителя. Навчання має бути «самоохотним», тобто добровільним, без примусу, відбуватися в сприятливій морально-психологічній атмосфері. Учням треба частіше використовувати ігрові прийоми, не можна перевантажувати дітей інтелектуальними завданнями. Доцільно чергувати уроки з фізичними вправами, іграми, танцями, ручною працею. Серед методів перевірки знань педагог вирізняв щоденні, щотижневі, щомісячні. Двічі на рік проводив публічну перевірку знань, метою якої була демонстрація не лише успіхів учня, а й результативності роботи вчителя.

Просвітник сам організовував школи, створював фонди для надання допомоги бідним дітям. Так, у Пряшівській гімназії, де він викладав російську мову, створив грошовий фонд, з якого видавалися стипендії бідним учням і студентам, а у своєму будинку відкрив для них безплатну їдальню. Завдяки його зусиллям онімечена колись Пряшівська гімназія у 50-ті роки ХІХ ст. стала слов’янською. Усвідомлюючи необхідність здобуття молоддю освіти, Олександр Васильович багато сил доклав до створення товариства Івана Хрестителя в 1862 р. Метою товариства була допомога бідним, але здібним учням, що полягала в забезпеченні їх житлом і харчуванням. Він сам інспектував школи, добирав педагогічні кадри, порушив питання про відкриття педагогічного центру для підготовки вчителів народних шкіл, оскільки усвідомив їхню виняткову роль у виховально-навчальному процесі; вони є «соль землі, …просветители народа, – народа оставленного, народа просвещения требующего». Завершальна частина «Народної педагогії…» присвячена особистості вчителя-вихователя. На думку Олександра Васильовича Духновича, педагогом може бути тільки той, хто має до цього природні здібності, батьківську любов до дітей. Учитель повинен бути взірцем людяності, моральної чистоти, справедливості, а також професіоналом, ерудитом, усебічно обдарованим, адже він – творець щастя дитини. Педагогіка – мистецтво мистецтв, а вчитель – найбільший художник, бо він «не річ, а людину і людство будує». Вихователь мусить бути вимогливим до дітей, але водночас по-батьківськи чуйним. Педагог зобов’язаний постійно самовдосконалюватись. Його культурно-освітня діяльність не може обмежуватися рамками тільки однієї школи, а має поширюватися й на тих, хто поза нею. Висока місія вчителя передбачає патріотичне виховання молодого покоління з метою підвищення національної свідомості пригноблюваного народу.

Вагоме місце посідає Духнович Олександр Васильович у розвитку народного шкільництва. Він заснував 71 школу, кілька разів сам видавав значним тиражем «Книжницю читальную…» та інші твори для народних шкіл, які часто безкоштовно роздавав дітям. Просвітник активно виступав за втілення в життя автономних прав і брав участь у складанні петиції до австрійського уряду з вимогою об’єднання Східної Галичини і Закарпаття в одне адміністративне ціле.

Його багатогранна діяльність як ученого, культурно-освітнього і громадсько-політичного діяча слугувала розвиткові науки й культури краю, захистові національних інтересів народу.

Науково-експертна діяльність

Творити літературні тексти почав угорською і латиною.

Літературну діяльність розпочав у 1829 р. Належав до так званих будителів.

У 1850 р. заснував у Пряшеві «Литературное заведение Пряшевское» – перше літературне товариство русинів-українців, яке в 1850–1852 рр. видавало художньо-літературний альманах «Поздравление Русинов». Навколо якого об'єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, був організатором і видавцем періодики.

Видавав російською мовою газету «Церковная газета» (1856–1857, Пешт), з 1858 р. — «Церковный Вестник для русинов Австрийской державы».

Духнович О. — автор багатьох віршованих творів, двох п'єс «Добродетель превышает богатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів).

Все, що написав народною мовою, є найкращим з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш», «Послідняя моя піснь», твори для дітей — «О ділах шкільських», «О спровованню дітей в школі», «Надгробноє вепру», «Жаба», «Муха» та ін.).

У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його п'єсах.

У 1862 р. заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя».

Інформаційна діяльність та зв’язки з громадськістю

У долі багатьох вигнанців з України велику роль відіграв притулок для дітей українців-емігрантів, у створенні якого в 1924–1925 рр. найактивнішу участь взяла Русова С. Ф. і який вона очолювала впродовж п’яти років. Як свідчить опублікований у пресі звіт Софії Федорівни про діяльність цієї установи, метою її створення було не лише врятувати дітей від фізичного вимирання, а й допомогти їм у чужому оточенні не забути рідну мову, зберегти національну ідентичність, дати поняття про далеку Батьківіщину, якої більшість із них уже не знала.

Пізніше Софія Федорівна консультувала педагогів Української народної школи, яку було відкрито в 1936 р. при цьому дитячому притулку, а також як опікунка всіляко допомагала роботі Української реальної гімназії.

Здобутки та нагальні проблеми української педагогіки неодноразово були темами виступів Русової на різних міжнародних форумах, серед яких були, зокрема, педагогічні конгреси у Римі (1923) та Женеві (1929), з’їзд „Через школу – до миру” в Празі (1927) та ін.

Основні праці

Автор посібника для вчителів сільських шкіл «Народная педагогія въ пользу училищъ и учителей сельскихъ», в якій педагог визначив принципи освіти: єдність навчання і виховання, доступність, наочність, активність, самостійність, міцність засвоєння матеріалу; творець перших на Закарпатті шкільних підручників «Книжиця читалная для начинающихъ» (буквар), «Краткій землеписъ молодыхъ Русиновъ» (підручник з географії), історичної праці «Истинная исторія Карпато Россовъ, или Угорскихь Русиновъ» та ін.

• 
• 
• 

Родинні зв’язки

Чоловік (з 1874 р.) Русов Олександр Олександрович (07.02.1847 – 08.10.1915) - громадський діяч, етнограф і фольклорист.

Діти:

Додаткові відомості

Відеоматеріали

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Load video

YouTube might collect personal data. Privacy Policy

ContinueDismiss

Цікаві факти і висловлювання

Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо. (Русова С. Ф.)

Нація народжується біля дитячої колиски, тільки на рідному ґрунті. (Русова С. Ф.)

Бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. (Русова С. Ф.)

Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні. (Русова С. Ф.)

Національне виховання – не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу. (Русова С. Ф.)

Українська самосвідомість – відчуття задоволення, гордості за приналежність особистості до своєї нації, до своєї держави. (Русова С. Ф.)

Національна самосвідомість формується в сім’ї та школі, коли вони спілкуються рідною мовою, співають і слухають рідні пісні, слухають рідну музику, музику своїх композиторів, свого народу, дотримуються своїх обрядів і традицій. (Русова С. Ф.)

Велике значення в національному вихованні має обряд відзначення народних свят. (Русова С. Ф.)

В Україні повинна бути своя національна школа, на своїй державній рідній мові. (Русова С. Ф.)

Довідка

Русова Софія Федорівна (іноз. Rusova Sofiia) - видатний український педагог, громадсько-освітня діячка, письменниця, літературознавиця, теоретик і практик у галузі суспільного дошкільного виховання кінця ХІХ – початку ХХ ст., одна з організаторів жіночого руху, доктор наук.

Місце народження - Олешня, Городнянський повіт, Чернігівська губернія, Україна (18.02.1856 - 05.02.1940).

Місце навчання - Фундуклеївська гімназія.

Місце роботи - Київ, Одеса, Кам'янець-Подільський, Україна, Прага, Чехія.

Напрями діяльності - освіта.

Найвизначніші праці - "Український буквар".

Основні нагороди - нагрудний знак Софія Русова.

Науковий напрям - дошкільна освіта.

Джерела

1. Ступарик Б. М. Духнович Олександр Васильович: [біографія] / Б. М. Ступарик // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн.: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К., 2005. – Кн. 1: Х–ХІХ століття. – С. 267–275.

Автор

Антонець Н. Б.

Оприлюднено: 20.06.2024

Останні зміни: 04.07.2024

Модератор: Lytovchenko