Дидактика
| Дидактика | |
|---|---|
 | |
Дидактика (від гр. didaktikos - повчаючий) – теорія навчання і освіти, галузь педагогки.
Історична довідка
Передумови виникнення
Уперше термін «Д.» використав нім. педагог Вольфганг Ратке (Ратихімій) (1571-1635). Д. як пед. систему вперше створив чеський педагог-гуманіст Ян Амос Коменський (1592-1670) у праці «Велика дидактика» (1632), в якій визначив Д. як універсальне мистецтво «всіх учити всьому». Визначення Д. як теорії навчання стало загальноприйнятим у наступні століття майже в усьому світі (крім США, Англії, Франції, де питання навчання розглядаються у працях з пед. психології).
Еволюція становлення
Протягом століть Д. розвивалась за ідеями багатьох учених: Джон Локк (1632-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Йоганн Песталоцці (1746-1827), Аль- фред Дістервег, Костянтин Ушинський (1823-1871), Джон Дьюї (1859-1952).
Характеристика
Загальна Д. знаходить відповіді на найважливіші питання будь-якої системи освіти: кого, для чого, чому та як навчати. Це теоретична і нормативно-прикладна наука, вона має пояснювальну, перетворювальну, прогностичну й нормативно-прикладну функції. Д. розвивається у взаємозв’язку з різними науками. її людинознавча основа зумовлює різноманітність об’єктів вивчення: освітні потреби держави, суспільства, особистості; пізнавальна і наук, діяльність людей, зміст освіти, умови, засоби і результати навчання тощо. Тому в Д. різною мірою використовуються знання з філософії, соціології, фізіології, вікової психології, історії педагогіки, дошкільної, спеціальної педагогіки, компаративістики, інформатики, медіаосвіти. Особливо тісно зв’язана Д. з методиками, які предметно конкретизують основні категорії Д. Важливим джерелом розвитку Д. є вивчення пед. досвіду. Дослідження сучасної Д. спрямовані на вивчен¬ня комплексу засобів, які забезпечують якість освіти людей різного віку в різних умовах її здобуття відпо¬відно до нових законодавчих, нормативних вимог, що орієнтують усіх суб’єктів освітнього процесу на досягнення нових результатів. Дослідження ґрунту¬ються на засадах особистісно зорієнтованої гуманної освіти, принципах людиноцентризму, партнерства, диференціації та індивідуалізації, упровадження інформаційно-комунікаційних технологій. Об’єк¬тами досліджень є: складники змісту освіти, засоби реалізації компетентнісного підходу, взаємозв’язок ключових і предметних компетентностей, нові методики їх вимірюваності, формування основних умінь, їх вплив на особистий розвиток здобувачів освіти, упровадження інформаційно-комунікацій¬них технологій, здоров’язбережувальний потенціал навчання; дидактичні характеристики циклів навчання, процеси підручникотворення тощо.
Особливості
В українській пед. науці перших десятиліть XX ст. відомі три напрями дидактичної думки. Перший - відображав розвиток держ. освіти, яка загалом базувалась на гербартіанській моделі матеріального навчання, передбачала засвоєння щонайбільшого обсягу знань з різних наук. Другий напрям - ідея вільного вибору викладачем змісту навчання, спрямованого на розвиток здібностей і можливостей дитини (ідеї вільної школи існували до 1917 р.). Третій напрям об’єднував послідовників ідей демократизації та українізації школи, впрова¬джувались також зарубіжні школи. В історії вітчизняної дидактики першої по¬ловини XX ст. відомі праці Я. Чепіги, С. Русової, С. Черкасенка, М. Демкова, Г. Ващенка, В. Помо- гайби. Плідним етапом теоретичного розвитку Д. стала 2-га пол. XX ст. Зокрема, 60-90-ті роки характери¬зуються дослідженнями: загальної методології і теорії Д. (Б. Гершунський, С. Гончаренко, В. Кра- євський, І. Лернер), класифікації методів навчання (А. Алексюк, Ю. Бабанський, М. Скаткін та ін.); форм організації навчання (М. Данилов, Ю. Мальований, Л. Момот, В. Оншцук та ін.), засобів розвитку особи¬стості учнів - пізнавальної активності, самостійності учнів, пізнавальних інтересів, умінь (А. Алексюк, Ю. Бабанський, X. Лійметс, І. Лернер, В. Лозова, В. Паламарчук, Г. Коротеєв, Н. Половнікова, О. Савченко, В. Сухомлинський, Г. Щукіна та ін.); розпочато дослідження з теорії підручникотворення. Набули практичного визнання авторські системи розвивального навчання (ПІ. Амонашвілі, Л. Занков, П. Гальперін, М. Ґудзик, В. Давидов, В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Палтишев та ін.).
Джерела
- Амонашвили Ш. А. Размышления о гуманной педагогике. М., 1996.
- Бондар В. І. Дидактика. Київ, 2005.
- Гершунский Б. С. Дидактическая прогностика. Киев, 1979.
- Гуманістична дидактика В. О. Сухомлинського (уклад, і авт. передмови В. І. Лозова). Харків, 2005.
- Дидактика современной школы / под ред. В. А. Онищука. Киев, 1987.
- Драйден Г. Революція в навчанні. Навчити світ вчитися по-новому. Львів, 2005.
- Занков Л. В. Дидактика и жизнь. М., 1968.
- Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. Київ, 1989.
- Кодлюк Я. П. Теорія и практика підручникотворення в початковій освіті. Київ: 2006.
- Лернер И. Я. Дидактические основы методов обучения. М., 1983.
- Оконь В. В. Введение в общую дидактику. М., 1990.
- Нариси з історії розвитку диференційованого підходу до організації навчання в українській школі (кінець 30-х-80-ті роки XX ст..) / за ред. Н. П. Дічек. Київ, 2017.
- Савченко О. Я. Дидактика початкової освіти. Київ, 2013.14. Трансформаційні процеси у шкільній освіті країн Європейського Союзу та США / за ред. О. І. Локшиної. Київ, 2018.
Автори
Статус гасла: Потребує редагування
Остання зміна: 07.03.2024
Оприлюднено: 03.12.2025
Модератор: Redactor
